Олег — Князь Київський [Степан Руданский] (fb2) читать онлайн

"Скажи мені, старче божий, перунів пророче, чи живо я, чи не живо сплющу свої очі?

І не бійся і не тайся,

Я дармо не схочу,

Я за слово правдивеє

"Та мені-то, — віщун каже, -

А золотом твоїм, княже,

Не ношу я срібла-злота,

Князів не боюся,

А що буде із тобою,

Щасливий ти, пане княже!

Недолі не знаєш,

Та, як будеш умирати,

Слава твоя, княже, ходить

В Цареграді прибиваєш

Ти щити на брамі.

Тебе, княже, не спиняють

Під тобою затихає

Твої броні золотої

Мечі не рубають,

І острії вражі стріли

Під тобою й білогривий

Чинить твою волю:

То літає, як шалений,

По вражому полю,

То спиниться, як камінний,

Як вудила здвинеш, -

А все-таки ти од нього,

Ти од коня згинеш!"

І подумав Олег віщий

Та й не довіряє,

Через гриву похилився,

І крутую шию гладить,

І став промовляти:

"Жаль великий мені, коню,

Таж ми разом, вірний коню,

Вийшли з Новгороду.

Разом пили і мутили

Таж ми разом, вірний коню,

І ходили за славою

Аж за синє море.

І, як щита в Цареграді

Прибивав до брами,

На твоїх стременах злотих

Тепер годі, вірний коню,

Йди собі гуляти,

А мені в твої стремена

Більше не ступати.

У стремена не ступати,

В сідлі не сидіти

І з тобою в чистім полі

Вітром не летіти…

Гуляй собі, вірний коню!

У зелену паполому

І давайте йому пити

І давайте йому їсти

І вірнії його слуги

А другого — вороного

Не час, не година,

Аж гуляє Олег віщий,

І срібнії й золотії

І давнії і новії

"А що ж кінь мій білогривий?"

"Не питайся, ясний княже! -

Давно уже білогривий

Коло Дніпра широкого

На чистому полі;

Там вовки його годують,

Буйні вітри його чешуть,

І на ньому уже, княже,

Не зелена паполома -

І тримає Олег чару

Та й не випиває,

Та й собі гадає:

"Не чекав же мої смерті,

А де ж слова твої віщі,

Віщуне ти сивий?"

І поїхав Олег віщий,

Коло Дніпра на березі

Там дощі їх розмивають,

І над ними буйний вітер

І олег на білий череп

І говорить: "Спи, мій коню,

В мирі та спокою!

Та не жалуй на Олега,

Що він тебе кинув,

Що без нього ти без слави

Серед поля згинув…

Не на мене, коню, жалуй,

Не на пана свого,

На віщуна, коню, жалуй,

Але знати, пане-брате,

Щоби слово віщунове

І ще кості білогрива

Як гадюка у черепі

Гніздо собі звила.

І тілько йно Олег віщий

А гадюка у черепі

Вже піну пускає.

Олег череп наступає

З віщуна сміється,

А гадюка у черепі

Вже пінить і в'ється…

Олег мову починає…

Скочив, як на муках:

Йому в ногу засмокталась

І промовив Олег віщий:

"Твоя правда, сивий!

Згубив мене мій кінь вірний,

Мій кінь білогривий!"

Зеленіє на могилі

Над Олегом п'є-гуляє

І срібнії й золотії

І давнії і новії

ПАВЛО ПОЛУБОТОК

А хто ж тобі гетьманськую

А як же ж ти підіймешся

За козацьку волю?

А як же ж ти ізійдешся

З вражим Вельяміном?

Не питайте, хто Павлові

Є у нього Україна,

І пішли вже Семен Рубець

І Василь Биковський,

Лиш чекайте, що то скаже

Цар Петро московський.

Нема царя в Московщині,

Десь у Тегерані;

Але посли й туди за ним -

І вже в Астрахані.

І за море, за Хвалинське,

Та у царя серед бійки

А тим часом і Вельямін

Листи посилає Та до царя московського

"Що робити, — каже, — царю,

З тими козаками?

Либонь, вони хотять знову

Битись з москалями!

А найбільше Милорадич З Маркевичем грають".

І подумав цар московський,

Та й із Тегераня

Серед зими свої листи

Шле до Астраханя,

Та й і каже українцям:

Повернуся в Московщину -

Тоді все вам буде!

Але за то й мене тепер

І п'ятнадцять мені тисяч

З Милорадичем пошліте

В Ладогу п'ять тисяч,

А з Маркевичем до Хреста

Пошліть десять тисяч!" І пішли сумні козаки,

"Зато, — кажуть, — ми гетьмана

Будем живо мати!"

Та не ворон же то чорний

Із соколом б'ється,

То Вельямін з Полуботком

За права дереться.

І обидва Петра-царя

І говорить цар московський:

Треба, — каже, — Полуботка

В Петропіль зазвати

І тут йому по-московськи

І з Савичем і Чарнишем Павла викликає,

Але Павло послів собі

І прибули у Петропіль

І Петро Корецький.

І судець Грабенко,

І військовий з ними писар

І прибули у Петропіль

Та й говорять: "Царю!

Візьми собі Вельяміна,

Візьми нашу кару;

Судці твої московськії

Нас добра не учать,

А бідного мучать.

Козаків за хлопів мають

І гризуть гетьмана…

А чи ж так то, ясний царю,

Було за Богдана.

Ти говориш, що Хмельницький

Сам царям прирадив,

Щоб московський воєвода

На Вкраїні рядив;

Але Павло Полуботок

Він говорить: "Що там, — каже, -

Спершу, царю, піднови ти

Нашу давню волю,

Щоб ми самі судилися

Щоб ні стольник, ні боярин,

Не питали, не судили

Щоб козаки самі собі

І, де три їх, щоб два собі

І всі царі московськії

Теє право знали

І за нього своє слово

Та й ти давав, ясний царю,

Як ізбирав раду,

Як давав нам у гетьмани

Пана Скоропаду! Чого ж тепер на Вкраїні

Чого права козацькії

Й вольності пропали?!"

Незабаром за послами

Й Павло прибуває

І з Чарнишем і Савичем

К царю підступає.

Підступає, дає листи,

Просить за Вкраїну,

Але, знати, й Павло прибув

Ані Петро, ні бояри

За нього не дбали,

Його листи за Вкраїну

Під сукном лежали.

І чекає Павло місяць,

Ба й другий чекає,

Ба й чекає місяць третій -

Цар не закликає.

"Почекай же, — Павло каже, -

Але стане й тобі хроном

І останнє своє слово

І приходить з старшиною

І до нього мовить:

"Знаю й бачу тепер, царю,

Що ти без причини

Підійнявся на погибель

І всі царськії укази

І всі вольності козацькі

І козаків, як худобу,

На роботу гониш,

І над ними "Вічна пам'ять"

По болотах дзвониш…

І гетьмана обирати

Нам не позволяєш,

І судити судців своїх

З Москви посилаєш!

І нас судять без закону,

Без всякого права;

Чи вже ж тобі за то, царю,

Але нехай мені буде

Вільно і казати,

Що нічого тобі, царю,

З України ждати.

Україна — не дитина,

А вільного не неволі -

Тепер кажи мені, царю,

Хоч залізо терти,

Хоч у тюрмі холоднії

Із голоду мерти;

Усе їдно мені, царю,

Тілько б не видати,

Як та бідна Україна

І стиснув Петро зубами.

"Шкуру, — каже, — здерти!"

Але трохи одумався:

"В тюрму аж до смерти!"

І у тюрмі Петра й Павла

Разом з старшинами

Обіллявся не за себе,

Та за своїх товаришів,

Що без долі гинуть.

Та не довго ж Павло плакав.

Цар доктора посилає -

"Нащо, — каже, — життя моє

Коли я не можу долі

Петро сам іде до нього,

І дає йому лікарство,

Просить його пити.

Але Павло Полуботок

"Дармо, царю; ти не вернеш,

Живо-живо Павла й Петра

На світі не буде, Тоді обох нас розсудять

ПАВЛО АПОСТОЛ

Що ти за то дала,

Що старого Апостола

Гетьманом обрала? Україно-Україно,

Що ти заплатила,

Що до себе та Петрика Ти так прихилила?

Що то з москалями,

Що посланці повертають

До тебе з дарами? І за ними Лизогуб нас,

І чим же так прихилився

До них цар московський?

Не питайте, добрі люди,

Колись була в Московщині

Петро судив царевича, Судив свого сина.

І просився син Петровий

А Петриків тато,

І було там сенаторів

Але жоден не подумав

За нього обстати,

Не смів жоден проти кари

Їдна тілько Україна

За нього обстала,

Їдна тілько Україна

Голос свій подала.

І був гетьман в Петрополі,

Як Петрик вінчався, І до гетьмана старого

"Спасибі вам, добрі люди,

Що ви серце мали,

Що ви в кровлі мого батька

Рук не покаляли.

За то тепер і гетьмана

За то тепер і права вам

І чого лиш буде треба,

Просіть, добрі люди,

Усе для вас я учиню,

Усе для вас буде!"

І подякував Апостол,

Та й до царя, до Петрика,

Посилає до Петрика,

Просить милость мати:

Не перечить добрий Петрик,

Не чекає і Апостол,

І Лизогуб став обозним

І зараз до діла;

У судці пішов Кандиба І сотник Забіла;

В писарі пішов Турновський, Панич чи попович,

В осаули пан Лисенко І пан Мануйлович;

І поспільнії хорунжі -

Горленко-бунчужний, А в поспільнії бунчужні

І підняв на ноги гетьман

І ще чогось до Петрика

Іде в Московщину.

Аж там Петрик помирає, Ганна наступає, Вона ж уже Україну

Не так пригортає.

Вона тілько Апостола

В очі пригортає, А за очі тридцять тисяч

Людей вимагає. І піднялось тридцять тисяч

З полковником Танським, Пішлі, бідні, з України

В степи басурманські.

І піднялось тридцять тисяч,

Пішли в степи басурманські

І піднялось тридцять тисяч

Ще до сходу сонця,

Висипають вал від Дону

До самого Донця.

На другий рік тридцять тисяч

А торішніх тридцять тисяч

На третій рік із Польшею

Бійка розпочалась, Щоб від естів і від курів

Польща відцуралась; Бо любовник Ганнин Бірон Став її просити,

Щоби його у тих Курах

І почалась тая бійка,

Тоді гетьман запорожцям

"Покидайте, — каже, — хлопці,

Турецькі границі Та давнього собі місця

Просіть у цариці…"

І просяться у цариці,

І булаву, бунчук, пернач,

І каже їм, запорожцям,

Заселити два Кодаки І річку Самару. А тим часом в Білій Церкві

Та у Польшу з отаманом

На час завернути.

І пігнались запорожці

З Білецьким Іваном, Здибалися з Лизогубом

Та із Галаганом;

Аж там уже Апостола

Козаки ховають. Аж там уже Апостола

Аж там уже і укази

З Москви посилають,

Тілько обирають… Лизогуба півгетьманом

А другого півгетьмана

З Москви посилають.

МІНІХ

Ходить Мініх коло двору

Та й думу гадає.

Він гадає, промовляє

"Ой Біроне ти, Біроне,

Ой Біроне ти, Біроне,

Добув же ти за любощі

Та за славу й я добуду

І приходить до цариці

Та й став говорити:

"Позволь, — каже, — ясна Ганно,

Позволь, — каже, — ясна Ганно,

Позволь мені в Туреччині

А цариця, як на теє,

А Бірона нема вдома -

Вона й каже: "Та йди, — каже, -

Хоч і чорта бити,

Лиш дай мені хоч їдного

Тоді Мініх Леонтого Живо закликає,

Дає йому двадцять тисяч,

На Крим посилає.

Десять тисяч Леонтову

Він дає московських,

Вісім тисяч українських,

А дві запорозьких.

Та й і каже всіх ногайців

В степу перебити,

Та й і каже усі села

В Криму попалити.

А Леонтій, як на теє,

На ногайців лиш поглянув

І в Крим не дібрався.

Переморив десять тисяч

Москви і чубатих

Та й вернувся на Вкраїну

На другий рік під царицю

Та п'ятдесят і п'ять тисяч

І викликав сорок тисяч

Ще й вісім московських,

А чотири українських,

А три запорозьких.

І викликав усе військо

І всіх отаманів

І пішов собі у степи,

Б'ючи в барабани.

Він до себе Леонтого

Дає йому десять тисяч

Ще й до того три тисячі

І шле його буджаківських

І шле його полонених

І Леонтій десять тисяч

Взяв собі московських,

Ще й до того три тисячі

Та й і пішов буджаківських

Та й і пішов полонених

І москалі буджаківських

А козаки полонених

До двохсот відбили.

А тим часом прибув Мініх

Перескочив рів глибокий

І пігнався серед Криму,

І став кримців бити,

Срібло, злото забирати

І попалив вражі села,

Аж до нього пан Галецький

"Пусти мене, отамане, на час погуляти, пусти мене з козаками кримців пошукати".

📎📎📎📎📎📎📎📎📎📎